Объявление

Свернуть
Пока нет объявлений.

Евреи и кто виноват.

Свернуть
X
Свернуть
  • Фильтр
  • Время
  • Показать
Очистить всё
новые сообщения

  • Евреи и кто виноват.

    Про цю тему не люблять казати вголос. Але історія свідчить: більшість керівного складу НКВС яке здійснювало терор проти українців складали євреї. Ось історія про одного з них.
    «Уманское дело»: «Арестованные друг друга избивали, пели и плясали» | СБ, 2019-05-25 08:28
    Версия для печати

    В архиве СБУ в Киеве хранится дело №38195. Семь пухлых томов: допросы свидетелей и обвиняемых, протоколы очных ставок, жалобы, материалы экспертиз, приговоры. Антология чекистских издевательств над заключенными - к 80-летию «Дела Уманского райотдела НКВД» ...

    20 мая 1939 года, особоуполномоченный Киевского облуправления НКВД, младший лейтенант госбезопасности Полищук, рассмотрев материалы о преступной деятельности бывшего начальника тюрьмы города Умань Абрамовича Самуила Моисеевича, выписал постановление о производстве предварительного следствия. Так, ровно 80 лет назад, началось знаменитое «Дело Уманского райотдела НКВД». Сейчас оно рассекречено Службой безопасности Украины.

    В архиве СБУ в Киеве хранится дело №38195. Семь пухлых томов: допросы свидетелей и обвиняемых, протоколы очных ставок, жалобы, материалы экспертиз, приговоры.
    В этих документах — пытки, издевательства, мародерство, пьянство, принуждение к сожительству жен арестованных, ложь, расстрелы.

    Умань в конце 30-х годов XX века — тихий городок Киевской области с населением 40 тысяч человек, треть из которых составляли евреи. C началом Большого террора, в июле 1937 года, по приказу из Киева в Умани была создана межрайонная оперативно-следственная группа — она была собрана из прикомандированных сотрудников. Начальником назначили капитана госбезопасности Соломона Борисова-Лендермана, а руководителем следственной части — младшего лейтенанта госбезопасности Александра Томина. Группа активно занималась выявлением и обезвреживанием «врагов народа», давала результаты и была на хорошем счету у руководства. Расстреливали «врагов народа» прямо в здании Уманского НКВД. Ответственным за расстрелы был начальник тюрьмы Абрамович.



    Самуил Абрамович. Фото из архива
    14 апреля 1939 года один из бывших курсантов НКВД, который в 1937 году был прикомандирован к Уманской межрайонной группе, написал письмо в «Правду» с перечислением жутких подробностей происходившего в Умани. Это письмо, естественно, опубликовано не было, но послужило отправной точкой для уголовного дела, которое было заведено Полищуком спустя месяц:

    «…Я комсомолец, не могу больше таить от партии врагов, что творили жуткую враждебную работу для подрыва и осквернения любимой народом Советской разведки. Полтора года назад в ноябре я в группе курсантов Киевской школы НКВД командирован для работы в Уманскую следгруппу на Киевщине…

    …В школе, где учили нас вежливому отношению с людьми и арестованными и чекистской выдержке и ловкости в следствии. В практике оказалось противоположное, и мы курсанты были этим поражены, сочли свою учебу напрасной и лишней. С первого дня нас всех созвал в свой кабинет Томин и сказал, что наши курсовые знания отстали от практики, здесь вам придется изменить их и при допросе применять физические меры воздействия к допрашиваемым, если не будет признания, причем повел нас в соседнюю комнату и показал, как нужно допрашивать, одним ударом сапога в живот арестованного свалил на землю, а его помощник Неман топтал ногами лежащего по груди и животу, после чего арестованный выбросился в окно и убился…

    …Петров, Неман, Абрамов и Томин в погребе били камнями арестованного сотрудника НКВД, заставляли подписать показания, а потом убили, пальто коверкотовое с убитого забрал себе Абрамов и носил его. Об этом сам рассказывал Петров комендант и можно у него найти пальто. Они же пользовали молодых красивых женщин. Одну 17-летнюю девушку, дочь плановика или лаборанта сахарного завода Монастырского района, и другую, жену нач. политотдела дивизии, а потом их расстреляли, и Петров в половой орган вставлял деревянную кеглю убитым женщинам… (ОГА СБУ. Ф. 5. Д. 38195. Т. 3. Т. 229–230)
    Несмотря на то что курсант указал в своем заявлении целый ряд лиц, совершавших преступления, первоначально дело завели только на начальника тюрьмы Абрамовича. Но вскоре к нему в качестве обвиняемых присоединились и другие. Всего в рамках «Уманского дела» прошло три судебных процесса, число обвиняемых составило 6 человек. Ими, помимо Абрамовича, стали: руководители межрайонной группы Томин и Борисов, следователь Петров, оперуполномоченный Щербина, а также водитель НКВД Зудин.


    По ходу следствия вскрывались всё новые подробности. В здании НКВД находилась пыточная камера №21, которую сами участники группы в шутку называли «Лаборатория». Ответственным за нее был Петров.

    ИЗ ЗАКЛЮЧЕНИЯ СЛЕДОВАТЕЛЯ НКВД СССР ГАРБУЗОВА:

    «…по указанию Борисова и Томина все арестованные подвергались первоначальному допросу в комнате 21. На допрос вызывали в комнату одновременно по 20–30 чел. Перед допросом Петров получал от Борисова и Томина списки арестованных, подлежавших допросу, в которых указывалось, какие показания должен дать тот или иной арестованный: кто его завербовал, в какую контрреволюционную организацию и кого он в свою очередь завербовал. Огласив предъявляемые к арестованному обвинения, Петров ставил вопрос: «Кто будет писать показания, подними руку».

    Некоторые арестованные, боясь подвергнуться пыткам и издевательствам, писали собственноручные показания. К арестованным, не желавшим дать требуемых от них показаний, Петров с неоднократным участием Томина применяли физические меры: избивали, заставляли простаивать беспрерывно по 10–15 суток, устраивали так называемые «концерты», принуждали арестованных друг друга избивать, петь и танцевать, применяли метод так называемого «термометра» — вкладывали арестованному палку подмышку и заставляли держать, а затем избивали. Как следствие всех этих извращений, явился результат массовых ложных вымышленных показаний…» (ОГА СБУ. Ф. 5. Д. 38195. Л. 3)

    Расстрелы заключенных под руководством Абрамовича сопровождались мародерством, а иногда и осквернением тел убитых. ИЗ МАТЕРИАЛОВ ДОПРОСА ФЕЛЬДЪЕГЕРЯ ВЕРЕЩУКА, ОДНОГО ИЗ УЧАСТНИКОВ РАССТРЕЛЬНОЙ КОМАНДЫ:


    «…Томин часто присутствуя при дележке вещей, видел, что Абрамович погружал в машину 2–3 мешка вещей и увозил их домой. Я лично был свидетелем, как во время одной дележки Абрамович предложил Томину одеяло расстрелянного, которое он взял и тут же передал шоферу Зудину. Кроме того, вторично в моем присутствии во время дележки Абрамович вручил Томину фетровые валенки расстрелянного, которые он взял для себя.

    Кроме того, я был свидетелем таких случаев, когда Абрамович раза четыре выбивал Наганом у расстрелянных золотые зубы и коронки, которые ложил в бумажку и прятал в карман, а присутствовавший в этом Томин и др. оперработники Данилов, Левин на действия Абрамовича не реагировали. Никто из руководящего состава не реагировал и на такие действия Абрамовича и Петров, бывш. нач. Маньковского РО НКВД Милиции, которые выражались в том, что оба они расстрелянным женщинам во влагалища вставляли трубки и ложки…» (ОГА СБУ. Ф. 5. Д. 38195. Т. 3. Л. 68)

    Изучив материалы дела, удалось установить и технологию расстрела, применявшуюся в Уманском РО НКВД.
    ИЗ ПОКАЗАНИЙ БЫВШЕГО УЧАСТНИКА СЛЕДСТВЕННОЙ ГРУППЫ БОРИСА НЕЙМАНА:

    «…Вопрос: Установлено, что при проведении приговоров в исполнение, оперсостав, принимавший в этом участие, занимался мародерством, хищением ценностей /денег/ и имущества арестованных /одежды/. Расскажите, что вам известно и кто персонально в этом виноват.

    Ответ: По вопросу приведения в исполнение приговоров над приговоренными к расстрелу мне известно следующее:

    В Уманской оперследгруппе в 1937 г. приводились в исполнение приговора над осужденными к расстрелу. Порядок привоза осужденных из тюрьмы в Уманское РО НКВД для исполнения приговоров был следующий:

    Нач. Уманского РО, он же нач. Межрайследгруппы Борисов, с получением списков из КОУ НКВД осужденных к расстрелу, частично каждый вечер иногда через несколько вечеров давал от себя списки нач. тюрьмы г. Умани Абрамовичу, примерно на 40–50 ч. осужденных к расстрелу, для доставки таковых РО, обыкновенно к 10 часам вечера.

    Осужденные к расстрелу привозились в одну из комнат двора РО. Борисов примерно к 11–12 ч. ночи лично сверял по списку, присланному из КОУ НКВД, сверяя тщательно их фамилии, имя, отчество и другие установочные данные.

    После окончательной проверки осужденных к расстрелу им объявлялось, что они идут на этап, а сейчас пройдут пропускник, баню. Таким образом, оперативные сотрудники каждый раз водили по одному в подвальное помещение, где приводились в исполнение приговора.

    Приведенный осужденный к расстрелу в подвальное помещение никаким репрессиям не подвергался, а нач. тюрьмы Абрамович предлагал каждому в отдельности сдавать имевшиеся при них деньги, которые ложил к себе в карман плаща, после указанного осужденному предлагали раздеваться до белья, а затем он выводился во вторую комнату подвального помещения, где над ним приводился приговор в исполнение…» (ОГА СБУ. Ф. 5. Д. 38195. Т. 3. Л. 101)

    В Уманской тюрьме, рассчитанной на 400 человек, к концу 1937 года содержалось примерно 2500 заключенных. На следствии врачи тюремной больницы дали показания, что некоторые заключенные умирали от удушья.

    Казнь вместо мнимой «бани», вырванные золотые зубы, пытки — это лишь малая часть того ужаса, что творили уманские чекисты.

    Совершаемое ими не было эксцессом отдельных исполнителей: параллельно шли дела о мародерстве сотрудников расстрельных команд в Киеве и Запорожье, а материалами о пытках во время ведения следствия в период 1937–38 годов были забиты военные трибуналы по всей Украине. На суде они пытались переложить вину друг на друга, ссылались на вышестоящее начальство, на руководство НКВД УССР, ставившее жесткие по срокам и количеству задачи по выявлению «врагов народа», которые невозможно было выполнить без «нажима» на арестованных. В вину обвиняемым поставили и раскрытие ими совсекретной информации — выяснилось, что во время попоек они хвастались малознакомым людям своими «трофеями» и тем, как они их получили.
    Суд над «Уманской группой» состоялся уже перед самой войной. Определением Военной коллегии Верховного суда СССР от 18 апреля 1941 года Борисов-Лендерман был осужден на 8 лет лагерей, Томин и Абрамович на 6 лет, Петров на 5, Щербина получил 3 года, а Зудина приговорили к 3 годам условно.

    Все шестеро были осуждены без поражения в правах. Однако свои сроки никто из них не отсидел.

    Абрамович с зоны был направлен в армию в 1943 году, служил шофером и был награжден орденом Красной Звезды и медалью «За боевые заслуги». Томин попал на фронт в августе 1942 года и дослужился до заместителя начальника управления контрразведки СМЕРШ 1-го Белорусского фронта. Борисов-Лендерман призван в армию в начале 1943 года и служил практически по специальности — в особых отделах.



    Константин Богуславский, историк, опубликовано в издании Новая газета
    http://argumentua.com/stati/umanskoe...eli-i-plyasali
    Я вважаю що для оголошення історичної правди не має бути жодних перепон у вигляді замовчування національності катів.
    Последний раз редактировалось Roman D; 18.11.2019, 15:06.
    Рідна мова дається народові Богом, чужа - людьми, її приносять на вістрі ворожих списів.

    Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав'язує їй свою мову.

    Ті, що боролися за Україну у ХХ сторіччі: Світ зрадив їх. Вони продовжували боротьбу.

  • #2

    Евреи и кто виноват.

    Медицинский смысл оккупации Украины: «человеческий ресурс» органов «украинских гоев»?

    Согласно информации Bloomberg, изъятия органов происходили у «гоев» из Азербайджана, Белоруссии, Бразилии, Молдавии, Никарагуа, Перу, Румынии, Турции, Узбекистана, Украины, Филлипинах, ЮАР, Эквадора В 2009 году украинский писатель Вячеслав Гудин обвинил Израиль в похищении 25 тысяч украинских детей, а возле посольства Израиля в Киеве прошла массовая демонстрация под лозунгом: «Украина – не сектор Газы, вы не сможете захватить нас». В 2015 году глава еврейской общины Харькова Эдуард Ходос сообщил, что главный результат «революции достоинства» в том, что – «306 депутатов Верховной рады имеют право на гражданство Израиля. Таковы же президент, премьер и спикер». На этом фоне резко возросло изъятие органов у оболваненных граждан бывшей Украины. 3 декабря 2009 года в Киеве прозвучало громкое обвинение в похищении украинских детей. Украинский философ и писатель Вячеслав Гудин на заседании академии обвинил Израиль в том, что за два года более 25 тысяч украинских детей стали жертвами «охоты за органами».

    В подтверждение своих слов Гудин рассказал историю украинского гражданина, который отправился в Израиль на поиски 15 украинских детей, которых усыновили местные семьи. Как заявляет источник, найти детей не удалось, а следы расследования привели его в больницы Израиля. Дети словно испарились. Их нигде нет, последние документальные свидетельства об украинских малышах теряются в… больницах. Гудин заявил, что такого рода информация должна быть доступна для всех украинцев, чтобы они узнали правду. Что произошло с детьми, кто ЭТО делал и должно было выяснить следствие, однако расследование официальными органами не проводилось, сообщение на израильских сайтах было стерто.

    УКРАИНА, 2007 ГОД. В 2007 году на Украине разгорелся скандал, виновником которого стал гражданин Израиля Михаэль Зис, обвиняемый в «черной» трансплантологии. Зис был задержан 13 октября 2007 года в Донецке по запросу правоохранительных органов, обвинивших его в вербовке доноров для трансплантации человеческих органов. Однако этот еврейский «бизнесмен» был вывезен в Израиль после вмешательства Юлии Тимошенко, а после прилета в Тель-Авив Зис был отпущен на свободу. Нужно отметить, что еврейские «черные трансплантологии» с подельниками к тому времени уже «набили руку» на сербах и палестинцах.
    http://xn----8sbeybxdibygm.ru-an.inf...0%D0%BC%D0%B8/
    Рідна мова дається народові Богом, чужа - людьми, її приносять на вістрі ворожих списів.

    Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав'язує їй свою мову.

    Ті, що боролися за Україну у ХХ сторіччі: Світ зрадив їх. Вони продовжували боротьбу.

    Комментарий


    • #3

      Евреи и кто виноват.

      Роман, ось відповідь на всі питання про, хто всрався..

      Последний раз редактировалось dw-ck; 27.05.2019, 09:26.

      Комментарий


      • #4

        Евреи и кто виноват.

        Ну, примерно так и предполагал....Судя по всему, после взятия первопрестольной "нескорені мурахи" пойдут меряться пиписками с ЦАХАЛом. Что ж, трепещи, Тель-Авив, новый "ворог нації" назначен!
        I don't like ass kissers, flag wavers or team players. I like people who buck the system. Individualists. I often warn people: "Somewhere along the way, someone is going to tell you, 'There is no "I" in team.' What you should tell them is, 'Maybe not. But there is an "I" in independence, individuality and integrity.'"
        (George Carlin)

        Комментарий


        • #5

          Евреи и кто виноват.

          Ну, примерно так и предполагал....Судя по всему, после взятия первопрестольной "нескорені мурахи" пойдут меряться пиписками с ЦАХАЛом. Что ж, трепещи, Тель-Авив, новый "ворог нації" назначен!
          По-перше Ієрусалім. Вчи географію. По-друге Україні достатньо буде повернути свої території від Сяну до Дону. І в якості репарацій ще деяки території з родовищами корисних копалин візьмемо. Ідеєю світового панування ми не маримо на відміну від московитів.
          Рідна мова дається народові Богом, чужа - людьми, її приносять на вістрі ворожих списів.

          Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав'язує їй свою мову.

          Ті, що боролися за Україну у ХХ сторіччі: Світ зрадив їх. Вони продовжували боротьбу.

          Комментарий


          • #6

            Евреи и кто виноват.

            Серед євреїв є різні люди, але таки да, історію треба знати:



            Последний раз редактировалось Fantom_as; 28.05.2019, 16:04.
            Неспішно шукаю роботу:

            Путлер КАПУТ!

            Комментарий


            • #7

              Евреи и кто виноват.

              По-перше Ієрусалім. Вчи географію.
              Ах, ну да, местечковые географические реформы не отследил..Судя по всему, "нескореным мурахам" раздали глобусы Украины, на которых Тель Авив с минобороны и генштабом обосновался в Австралии. Пойду учить, что делать...
              I don't like ass kissers, flag wavers or team players. I like people who buck the system. Individualists. I often warn people: "Somewhere along the way, someone is going to tell you, 'There is no "I" in team.' What you should tell them is, 'Maybe not. But there is an "I" in independence, individuality and integrity.'"
              (George Carlin)

              Комментарий


              • #8

                Евреи и кто виноват.

                По-друге Україні достатньо буде повернути свої території від Сяну до Дону. І в якості репарацій ще деяки території з родовищами корисних копалин візьмемо.
                А время чего тянем ? Уже лет 300 было уже как пора .
                Познанье пораждает скорбь.

                Комментарий


                • #9

                  Евреи и кто виноват.

                  ось відповідь на всі питання про, хто всрався
                  Таки да, шо бы не случилось, виноваты пейсатые
                  По секрету , "Титаник" тоже их рук дело! Железявую махину на дно пустили. тов. Боцман, Лоцман, Штурман и Айсберг.
                  ps (если шо - то сарказм)
                  Последний раз редактировалось decajot; 29.05.2019, 07:38.
                  "Никогда и ничего не проси! Никогда и ничего!!! В особенности у тех, кто сильнее тебя. Сами предложат и сами всё дадут!" (С) Воланд.

                  Комментарий


                  • #10

                    Евреи и кто виноват.

                    ГЕНЕРАЛЬНИЙ КОНСТРУКТОР ГУЛАГУ

                    ЖИТТЯ ТА НЕЗВИЧАЙНі ПРИГОДИ СИНА ТУРЕЦЬКОГО ПіДДАНОГО, ЩО СТАВ ГОЛОВНИМ ФАХіВЦЕМ З ОРГАНіЗАЦіЇ СТАЛіНСЬКИХ ТАБОРіВ

                    В’ячеслав ВОРОНКОВ

                    Цей помпезний будинок, споруджений за кращими традиціями сталінської архітектури, — перше, з чим зустрічаються в Одесі десятки тисяч пасажирів, котрі прибувають сюди залізницею.

                    Мабуть, мало хто з цієї публіки, яка вічно квапиться та вічно спізнюється, знає, що спорудження вокзалу пов’язане з людиною, на ім’я якої здригалися серця сотень тисяч її сучасників. Людини, чия чорна зірка зійшла в Одесі, а закотилася в Москві.
                    Спойлер :
                    МіРАЖі ТА ВіРАЖі


                    …1926 року зі столиці до Одеси терміново прибув сам товариш Дерібас. Приїжджий не мав ніякого стосунку до легендарного засновника «міста біля моря» адмірала де Рібаса. Він був справжнісіньким орачем від плуга, тобто селянином з походження, родом з Катеринославщини. Проте в ієрархії великих начальників молодої радянської влади Терентій Дерібас обіймав зовсім не другорядну посаду начальника таємного відділу ОДПУ.

                    Покладена на нього місія була відповідальна і дуже секретна. Він мав заарештувати й допровадити до Москви громадянина Френкеля Натана Ароновича.

                    Погодьтеся, не по кожного громадянина, що зацікавив ОДПУ, соратники «залізного Фелікса» посилали особу такого високого чину. Але з Натаном Френкелем у чекістів були особливі стосунки. Склалися вони відразу ж після революції. Саме тоді, примчавши з Туреччини, син турецького підданого, єврей Натан Френкель запропонував свої послуги і, що вельми важливо, великі гроші для «справи революції».

                    Народився Натан у Туреччині і пішов стопами батька — зайнявся торгівлею. Бізнес започаткував у Маріуполі: торгував деревом, перевозив вантажі на своїх пароплавах.

                    Френкель зажив слави щасливого комерсанта і носив пишний, але трохи дивний титул — «лісовий король Чорного моря».

                    Ані сантиментами, ані педантичністю «король» не вирізнявся. Конкурентів розоряв, компаньйонів підставляв, ефективно використовуючи для цього весь наявний у нього багатий арсенал засобів, у тому числі й сторінки заснованої ним газети «Копейка». Дивовижна, між іншим, була газета. Деяким нинішнім «носіям компромату» сто очок наперед дала б!

                    По-справжньому збагатила Френкеля Перша світова війна. На її початку він вельми вдало провернув кілька ризикованих афер із торгівлею зброєю.

                    При цьому енергійний син турецького підданого зумів не лише зірвати солідний куш, а й зберегти його. Чуття підказало йому, що Росія на порозі великих катаклізмів. І буквально за рік до революції він спочатку завбачливо перевів свої капітали до Туреччини, а потім переїхав туди і сам.

                    На що підчепили чекісти Френкеля на його новому постійному місці проживання — нам невідомо. Але факт залишається фактом: саме Френкелеві випала честь стати першим резидентом радянської розвідки в Туреччині.

                    Так би і жив собі та поживав знову навернений боєць невидимого фронту, поєднуючи буття мільйонера і розвідника, якби одного чудового дня не надійшов наказ Дзержинського повертатися на батьківщину.

                    У Росії починався НЕП, з’явилися люди з величезним, тепер цілком легальним багатством. І чекістам, котрі набили руку на грубому конфіскаті, були потрібні спеціалісти «делікатного відбирання грошей» у заможних громадян. ВАЛіЗИ ДЛЯ «ДИКТАТУРИ ПРОЛЕТАРіАТУ»


                    В Одесі Натан Френкель створив «біржу» для скупки золота в комерсантів. Ті ще жили дореволюційними легендами про винятково щасливого і багатого «лісового короля», вірили його «чесному купецькому слову», й «огидний» метал поплив рікою до контори Френкеля. З Одеси в Москву регулярно від’їжджали спецкур’єри з величезними валізами, напханими золотим брухтом.

                    Золото призначалося для «диктатури пролетаріату». Якась частина залишалася в розпорядженні ЧК, якась — у кишенях її співробітників.

                    Яка саме і де — питання для особливого дослідження. У нашій історії важливо інше. Апетити в Москві зростали, звідти вимагали все нових поставок і у великій кількості. Але Натан Френкель крутився не в Москві, а в Одесі. Тут було своє начальство і свої чекісти. Апетит у них був не менший, ніж у столичних. А місцевий основний закон — «ділитися» — діяв із невідворотністю зміни дня і ночі...

                    Через це поставки до Москви не тільки не збільшувались, а неухильно скорочувалися. Центр розцінив це як неповагу і саботаж. З Френкелем вирішили розібратися. Заради цього й відпровадили до Одеси знаменитого чекіста Терентія Дерібаса.

                    Свою «розбірку» з Френкелем і Одеською НК Дерібас почав з візиту до міських рабинів. Ті не без зловтіхи підтвердили, що єврей Френкель зарвався, скупий до непристойності: на синагоги не жертвував, обрядів не дотримувався, і взагалі, «народ на нього ображений».

                    Пройнявшися пролетарським гнівом «за народ», Терентій Дерібас завершив операцію арештом і доставкою на Луб’янку й самого Френкеля, і його найближчих соратників, і колегії Одеського ОДПУ в повному складі.

                    У результаті вдало проведеного оперативного заходу «Чисті руки» (або «Не за чином берете») всім допровадженим був винесений смертний вирок і всіх розстріляли.

                    Усіх, окрім Натана Ароновича Френкеля. Які вже там аргументи наводив він на своє виправдання, з якою кількістю приватного багатства добровільно розлучився, скількох «товаришів по боротьбі за золото для диктатури пролетаріату» здав — особлива пісня. Слова її, напевно, збереглися в протоколах його допитів і коли-небудь, можливо, будуть вилучені з архівів ФСБ.

                    Головного куленепробивний Натан домігся. Життя йому зберегли. Правда, запроторили на 10 років на Соловки.

                    Так, 1927 року син турецького підданого, колишній мільйонер і колишній «червоний розвідник» виявився одним із перших вихованців Соловецького табору особливого призначення (скорочено СТОП). ПРАКТИКА «ЗАЛіКУ» У СВіТЛі «ХЛіБНОГО ПРИВАРКУ»


                    У Соловках Френкель перебував лише рік, після чого його перевели до табору в Кемь. Тут він справою довів, що ніякий СТОП, ніяка Кемь не можуть убити в ньому комерційного таланту і підприємницької жилки. Виявивши в місцевому монастирі величезні запаси шкіри, виробленої свого часу ченцями, Френкель вирішив пустити її в діло. З-поміж ув’язнених відібрали високопрофесійних шевців, котрі під наглядом Френкеля почали шити якісне взуття. Фасони були наймоднішими, продукцію постачали до московського спецмагазину на Кузнецькому мосту, «дахом» якого було ДПУ. Виручку чекісти, звісно, забирали собі.

                    Так опальний резидент і розкуркулений мільйонер зумів знову стати потрібним компетентним органам. Але це був тільки початок. Задуми Натана Френкеля сягали набагато далі черевичного бізнесу.

                    У розмовах із табірним начальством арештант Френкель постійно висував проекти розширення «тюремного виробництва», ділився планами, як на майже дармовій зеківській праці можна заробляти великі гроші. Начальство, як і належить, про ці розмови за командою докладало нагору. І зрештою ці доповіді досягли своєї мети: 1929 року Френкеля літаком терміново вивезли до Москви, де помили в лазні, вбрали в пристойний одяг і доставили до Сталіна. Розмова тривала три години. Її зміст залишився невідомим. Але, на переконання О.Солженіцина, Френкель, «очевидно, саме цього разу пропонує всезагальну систему табірного обліку за групою А-Б-В-Г, що не лишає лазівки ні табірному начальнику, ні тим більше арештантам: кожен, хто не обслуговує табір (Б), не визнаний хворим (В) і не покараний карцером (Г), повинен щодня впродовж свого терміну ув’язнення тягти упряжку (А)». Геніальна формула! До речі, якщо вже бути відвертим, то вона на повну котушку використовується і понині. У планах, викладених перед Сталіним заповзятливим Френкелем, безперечно, були теорія «заліків», дострокове звільнення за добру роботу, «система хлібної шкали» та «хлібного приварку».

                    З кабінету вождя Френкель вийшов хоч і ув’язненим, як і раніше, але вже «начальником робіт Біломорсько-Балтійського каналу».

                    Отже, саме на Соловках, за словами того ж О.Солженіцина, зійшла чорна зірка помітного ідеолога і невтомного практика гулагівської ери Натана Френкеля. Найвищим законом архіпелагу стала його формула: «Від в’язня нам треба взяти усе в перші три місяці, а потім він нам не потрібен!». ОБЛИЧЧЯ РАДЯНСЬКОГО НЕРОНА


                    Напередодні початку будівництва свіжоспеченому «начальникові робіт» подарували свободу...

                    Розв’язавши Френкелю руки, Сталін поклав на його плечі тягар неймовірної відповідальності. На будівництво каналу завдовжки 227 км відпустив лише 20 місяців — з вересня 1931-го до квітня 1933-го. Для порівняння: 160- кілометровий Суецький канал будувався 10 років, Панамський (80 км) — майже 30 років. За ці двадцять місяців обсяг земляних робіт на новому сталінському будівництві мав скласти 21 мільйон кубометрів. Проект передбачав спорудження 19 шлюзів, 15 гребель, 49 дамб.

                    Обсяг фантастичний навіть на нинішній час, коли є потужна будівельна техніка!

                    Але канал спорудили точно в призначений вождем термін.

                    У тіні цієї «казки, що стала реальністю», сховалася страхітлива ціна ще однієї перемоги соціалізму — чверть мільйона загиблих «каналоармійців»-в’язнів.

                    17 серпня 1933 року 120 радянських письменників здійснили «прогулянку» побудованим каналом. Серед них були Максим Горький, Олексій Толстой, Валентин Катаєв, Віра Інбер, Віктор Шкловський, Лев Нікулін, Євген Габрилович, Михайло Зощенко, Всеволод Іванов та ін. Кожне прізвище — золота сторінка в історії радянської літератури. Усі вони чудово розуміли, з якою метою їх запросили в «подорож» — майстри слова й інженери людських душ мали створити книгу про мудрого вождя, про «перековування» ув’язнених, узагалі про прекрасне сьогодення Країни Рад.

                    84 письменники якимось чином ухилилися від участі в цьому надзвичайно важливому урядовому проекті, решта 36 відкараскатися не змогли або не захотіли і створили монументальний твір «Біломорсько-Балтійський канал ім.Сталіна». Книгу автори видали 1934 року й присвятили її XVII з’їздові партії.

                    На одній зі сторінок цієї книги, яка стала сьогодні бібліографічною рідкістю, можна натрапити на епічне описання і Натана Френкеля: «З палицею в руці він з’являвся на трасі то там, то тут, мовчки підходив до робіт і зупинявся, зіпершися на палицю, заклавши ногу за ногу, і так стояв годинами... Очі слідчого і прокурора, губи скептика і сатирика... Людина великого владолюбства і гордості, він вважає, що головне для начальника — влада, абсолютна, непорушна і неподільна. Якщо для влади потрібно, щоб тебе боялися, — нехай бояться... Жодне людське почуття, здавалося, не було доступне цьому начальникові». У БУДНЯХ «ОКОЛЮЧЕНИХ» БУДОВ


                    За будівництво Біломорканалу Натана Френкеля нагородили першим орденом Леніна і призначили начальником будівництва БАМтабу, майбутньої Байкало- Амурської магістралі.

                    Там, на Далекому Сході, Натан Френкель бере наступну висоту у своїй кар’єрі — стає генералом НКВС, — це круто навіть на ті часи. До речі, автору цих рядків довелося особисто спостерігати за роботою в’язнів БАМ-табу — бачив збудовані ними мости в районі Тинди, тунелі в Кодарському хребті, шляхи в районі Ургала. В тамтешніх місцях узимку птахи падають на льоту від морозу. А як же було в’язням, які довбали вічну мерзлоту кайлами, які прокладали залізницю, валили ліс!

                    Генерал НКВС Френкель про це навіть не замислювався. Він уже цілком «вмонтувався» в систему, де чим менше було людського, тим краще.

                    Зеки, що залишилися в живих, зазначали, що у Френкеля ніколи не було дому. Він, як Троцький, постійно жив у поїзді, котрий, немов летючий голландець, «літав» по будівельних об’єктах.

                    Ті, хто зустрічався з ним віч-на-віч, згадують, що був він малесенький на зріст, ніколи не підвищував голосу і на співрозмовника не дивився. А коли вже на когось і глипав, тому ноги від страху відбирало.

                    При всьому при тому цю більше схожу на машину особистість природа наділила приголомшливою здатністю все запам’ятовувати й усе обраховувати.

                    У Френкеля ніколи не було головного інженера. Не маючи не тільки технічної, а й навіть хоч якої-небудь серйозної освіти, він мав феноменальні математичні здібності: добував про себе квадратні корені, перемножував чотиризначні цифри, і ніхто не пам’ятає, щоб він хоч раз при цьому помилився.

                    Одне слово, це була майже ідеальна постать організатора «соціалістичних будов», дислокованих на численних островах-таборах архіпелагу ГУЛАГ. Френкель став зодчим нового, сталінського типу.

                    «Талан не зуби, на Луб’янці не виб’єш!»

                    Проте доля зажадала, щоб він ще раз на власній шкурі відчув плоди системи, котру так талановито і віддано обслуговував.

                    1937 року його, генерала НКВС, знову заарештували колеги по роботі, і він знову опинився у вже знайомих йому стінах «Луб’янки».

                    Генералові-будівельнику потрощили зуби і забезпечили такий букет хвороб, що йому вистачило до кінця днів... І все тільки задля того, аби вибити з нього зізнання про роботу відразу на три розвідки: турецьку, японську та французьку...

                    І знову в житті Френкеля стався крутий поворот. Прямо з тюремної камери його доставили в знайомий кремлівський кабінет. Почалася війна з Фінляндією. Країна виявилася до неї не готова. Кинута в люті морози і глибокі карельські ліси, армія зазнавала жахливих втрат. Компенсувати втрачене і поповнити її людьми, технікою, боєприпасами було великою проблемою — не було шляхів підвозу. Ось у цей момент і згадав Сталін про заповзятливого та пробивного одесита.

                    Втративши всякий інтерес до «шпигунського» минулого Френкеля і, за звичаєм, не обтяжуючи себе міркуваннями про можливість виконання, Сталін чітко сформулював доставленому його завдання: взимку, за майже повної відсутності автотрас, складів, карт, технічних проектів, побудувати три залізниці — рокадну та дві допоміжні. На все це вождь відводив Френкелю три місяці.

                    На таку довіру й батьківську турботу колишній фахівець з організації табірної праці твердо пообіцяв, що 200 кілометрів залізниці будуть збудовані.

                    Правда, Френкель ризикнув висунути і дві умови. Першу — дозволити йому створити новий ГУЛАГ, але вже залізничний. Другу — надати в особисте і повне розпорядження всі ресурси країни, хоч яких би він попросив. Скажіть, чи багато відомо прикладів, коли вождь і вчитель приймав умови, висунуті в’язнями? А тут прийняв. І без застережень. Оскільки рівень порозуміння був повний.

                    Так з’явилося нове творіння Френкеля — Головне управління таборів залізничного будівництва (скорочено ГУТЗБ).

                    О.Солженіцин пише, що це «залізничне чудовисько» взагалі випарувалася з системи соціалізму «з його дошкульним обліком». Френкель не звітує ні про що. Він не ставить наметів, не засновує табпунктів. У нього немає ніяких пайків, «столів», «казанів». (А, до слова, саме він перший і запропонував і столи, і казани! Тільки геній скасовує закони генія!) Він звалює купами в сніг кращу їжу, кожушини і валянки, кожен зек вдягає що хоче і їсть скільки хоче. Тільки махорка та спирт будуть у руках його помічників, і тільки їх треба заробити!»

                    Побудувати залізниці Френкель не зміг. Хоча ніякого сумніву в тім, що він би виконав наказ Сталіна, немає. Просто вождь поспішав укласти мир із фінами. ГЕРОЙ ПіДКОНВОЙНОЇ ПРАЦі


                    Але дітище Френкеля, народжене в надзвичайних ситуаціях, не померло. Воно стало бурхливо рости й розвиватися далі. На ГУТЗБ посипалися одне за одним замовлення — залізниця вздовж кордону з Іраном, залізниця вздовж Волги, «мертва залізниця» від Салехарда до Ігарки, траса від Тайшета на Братськ. «Залізничний монстр», породжений одеським аферистом Френкелем, існував до середини 80-х років. Більше того, закладені Френкелем основні положення організаційної структури ГУТЗБ були на повну котушку використані при формуванні ГоловБАМ-буду. А робочі креслення, пошукові документи, підготовлені свого часу зеками з відомства Френкеля, й досі використовуються на Далекому Сході під час прокладання залізничних магістралей.

                    У війну відомство Натана Френкеля використовувалося в «найгарячіших точках». І тут хитромудрого, пробивного і нещадного Френкеля кликали на допомогу в критичні моменти. Коли під час Сталінградської битви необхідно було за місяць спорудити рокадну залізницю вздовж лінії фронту, зеки зняли рейки з уже побудованої ділянки БАМу і доставили їх на фронт, де за десять днів змонтували залізничну колію завдовжки 80 кілометрів.

                    Після перемоги Натанові Френкелю надали звання генерал-лейтенанта. Потім він став Героєм Соціалістичної Праці. Був нагороджений п’ятьма орденами Леніна.

                    У «Луб’янці» після війни він уже не сидів, працював заступником Лазаря Кагановича з залізничного будівництва. Останні дні свого життя наш герой і орденоносець провів у пошані і повазі.

                    Часи розвінчання культу особи його не торкнулися. Тому що він помер через кілька місяців після смерті Сталіна — людини, яка його хоч і садила, зате найкраще й оцінювала...
                    Последний раз редактировалось Roman D; 29.05.2019, 09:02.
                    Рідна мова дається народові Богом, чужа - людьми, її приносять на вістрі ворожих списів.

                    Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав'язує їй свою мову.

                    Ті, що боролися за Україну у ХХ сторіччі: Світ зрадив їх. Вони продовжували боротьбу.

                    Комментарий

                    Сейчас на странице 0 пользователь(ей)

                    Обработка...
                    X